Версія для друку

Написати листа

Він відважно боровся за свою Батьківщину.

Згадаймо всіх поіменно ,
Горем згадаєм своїм,
Це потрібно не мертвим,
Це потрібно живим.
Чим далі відходить війна від нас в минуле, тим гостріший тягар спогадів, і тягар втрат. І тим дорожчим є для нас сьогоднішні ветерани – живе втілення подвигу, якому немає рівних у світі. Вони – свята пам’ять, яка потрібна всім. Сьогодні вони є воістину «золотим» фондом нашого суспільства. І дуже важливо, щоб у метушні свого життя ми відчували глибоку шану до своїх визволителів. Адже з кожним роком їх все менше і менше залишається в життєвому строю. Даються в знаки і опалена війною молодість, сирі окопи і бліндажі, голод і холод, хвороби і рани. А прийде ж день, коли піде з життя останній з цих людей. Піде у вічність, понесе з собою живі спогади. Що ж залишиться нам , нащадкам? А залишиться пам’ять, світла, переповідана пам’ять про героїв.
Сьогодні в селах Привовчанське і Малоолександрівка дочекалися 65 річниці Перемоги лише три ветерани ВВВ. Їхні груди вкриті медалями і орденами, на скронях – сивина. Вони пам’ятають ті страшні часи, хоч часом їм не хочеться про них говорити, але все одно переповідають сторінки свого життя. Цікаві і часом сумні розповіді слухали учні Привовчанської ЗШ від Харченка М.М. – ветерана ВВВ. Перші спогади Михайла Максимовича – спогади про дитинство, сім’ю : «Народився 18 жовтня 1926 року в селі Олексіївка (нині с. Привовчанське) Павлоградського району. В сім’ї нас було двоє : брат з 1923 року народження Андрій і я. Мати була росіянкою, пан закупив її при кріпосному праві і привіз її в село Руське ( нині Троїцьке), а батько Максим Максимович жив у селі Олексіївка. Коли мені було 2 роки він помер. Мати одружилася і отчим, Голуб Сергій Григорович, нас виховав. Я навчався в неповній середній школі, закінчив 7 класів. Участь приймав у всіх кружках : спортивному, радіо, стрілкова секція. А керував усім цим Михайло Іванович Чередниченко, З початком війни забрали його на фронт. А я мріяв навчатися у вищому навчальному закладі, але не сталося як гадалося….»


З гордістю Михайло Максимович розповідає про своє дитинство, про своє навчання в школі, родину, та варто лише промовити слово «війна», як його очі наповнюються слізьми, а душа – тугою. Зі спогадів виринають картини жахливого минулого і нам , слухачам, важко повірити, що це було дійсністю. « В 1941 році розпочалася війна, мені тоді було 15 років. Мене забрали на бригаду клопотатися біля коней, удень косив траву. Коли прийшли німці, то почали хазяйнувати, заставляли на ранених конях возити сіно з села Красного. У лютому 1943 року село почали звільняти, була «заворуха», німці почали забирати нас до Германії. Я втік з Базарною Марією під Синельнікове, на село Водяне до своїх родичів. Через деякий час нас знову забрали. Під Нижньодніпровським я знову втік, німець заснув, а я начебто пішов вмитися, а сам відкрив двері й утік. Переховувся вдома. Коли фронт наблизився, то я не тікав. Мене викликали до сільської ради і запропонували: « Будеш захищать Родіну?» І я відповів : «Буду!» , а згодом було призвано польовим військоматом до Армії – 10 гв. Повітряно – десантної Криворізької Червонознаменної орденів Суворова і Кутузова дивізії, 9 гв. Окремого повітряно –десантного знищувально – противотанкового артилерійського дивізіона, польова пошта 77163. Коли принімали в армію , то сказали взяти з собою «катівок» і ще деякі речі. Призвали в Синельнікове на передову, а під Новомиколаївкою отримав зброю. Спочатку воював на поденно – західнім фронті, а за Дніпром його було перейменовано на 3 Український фронт. Заряджав зброю , далі був наводчиком, а пізніше командував орудієм. Форсував Дніпро , на Нікопольському плацдармі, тут було мене поранено в лопатку і вбік. Форсував Буг і Дністер, п’ять разів Дунай. Звільняв Україну, Молдавію ( тут з кулемета обпекло мені плече), Румунію, Болгарію, Австрію, Угорщину ( тут ,в м. Байя ,зустрів у госпіталі свого земляка Киричка Федора, ми з ним на фотографії). На Югославію пішли спасати штаб Кіта. Штурмував гори Балкани, Альпи. Дійшов до міста Вельдам. Тут ми зустрілися з союзниками , почали обійматися, цілуватися, обмінюватися годинниками, бо дуже раділи; ми їздили на Атланту купатися ( на Доджаг). А через дві години поставили кожен із своєї сторони шлагбаум і переходити вже було не можна. Дивізія йшла маршем через всю Україну, зупиняючись в тих місцях, де загинули наші побратими. Їхню пам’ять ми вшановували салютами.
Тяжка звістка прийшла до мене, що за 7 кілометрів від Севастополя загинув смертю хоробрих мій рідний брат Андрій, а вітчим повернувся додому інвалідом.
Закінчив війну командиром орудія . Спочатку демобілізували старших за віком солдатів, а мене, як молодого, поставили на супровід солдатів у Ташкент, Алтайський край. У 1950році настала і моя черга , я був демобілізований з армії і направлений військкоматом на завод п/я в органи МВД. Пропрацював 39 років. Маю 4 медалі Урядові за роботу і 18 бойових, 4 ювілейні. Всього 22, з них:
Орден «Вітчизняної війни І ступеня»
Орден «За мужність»
Орден «За відвагу»
Орден «За звільнення Бєлгорода»
Орден «За перемогу над Німеччиною 1941 – 1945р.р.»

Пам’ятайте воїнів, які захищали нашу Батьківщину від фашистської навали! Сивочолих ветеранів , у яких ще й досі не загоїлися рани! Пам’ятайте тих, хто вже ніколи не повернеться, тих хто не долюбив, у кого так і не здійснилися мрії, хто поліг у полях, визволяючи ваш рідний край.

Вам ,Ветерани, вклоняємось низько
За чистеє небо і сонце барвисте.
Хай сонечко сяє Вам низько – пренизько
І доля у Вас буде щаслива і чиста!
Лашко Лілія , 5 клас
Учні Привовчанської ЗШ

Перемогу здобули,
Щоб щасливі всі були.
Жили в мирі з ясним небом
Сонцем теплим і яскравим.

Щоб земля була квітуча
Зелен цвітом розцвітала
Серце матері, щоб більше
Сльози горя не вмивали.

Ну, а нам , онукам їхнім,
Треба завжди пам’ятати
За щасливі дні сьогодні
Діди наші воювали.

Тож ми будьмо сильні, дужі ,
До Вітчизни не байдужі.
Бережімо дідів славу
Патріотами зростаймо.

Киричок Павло, 8клас
Привовчанська ЗШ
Версія для друку Написати листа